Портретний архів: щоденник війни

Портретний архів: щоденник війни

Коротко про проєкт

«Портретний архів: щоденник війни» — артпроєкт і мій особистий челендж документації подій через психологічні портрети українців та реальні історії війни. Головний меседж якого полягає в тому, щоб висвітлити вплив війни, що відбувається в серці Європи, на її найменш захищених мешканців,  і ті труднощі, через які доводиться проходити людям кожного дня, у боротьбі за базисні права та свободи. З 24 лютого я веду щоденник війни заснований на реальних подіях 2022 року, який втілений у портретній серії. Питання наслідків війни, які я порушую у своїх роботах, взяті з повсякденного життя, а люди та їхня боротьба за свободу — моя основна тема.

Коротко про мене

Ірина Ворона (1987, Київ/Україна) – художниця, дослідниця, авторка техніки «змішане світло». Магістр образотворчого мистецтва. Працює в жанрі «внутрішній портрет», вивчає прояви змін особистості під впливом середовища та суспільства.

Персональний сайт: https://i-vorona.com/en/projects/

Ми знаємо, за що боремося.

Все, що є в повітрі й у земній твердині, наповнене духом поколінь, які через страждання вибороли собі право жити на цій землі. Ми, Їхні нащадки, ніколи не зрадимо свого коріння, бо для нас земля це не ґрунт, а плоть, з якої ми всі створені.

Побачити війну очима дитини здається набагато страшнішим, аніж вона є насправді. У світі дитини все здається більшим, і світ величезний, і війна всеосяжна. Адже як пояснити, що війна тільки тут, в Україні, вдома, а там війни немає, там світ живе як жив, в дітей є дім, вони сплять у своїх ліжках, і мама з татом поруч. Це немов сказати дитині, що добра не існує, справедливості немає, і чарів теж, що це ти десь схибив, був поганим, неслухняним …бо як так виходить, що війна тільки в тебе вдома…

Ми навчилися пригнічувати базові емоції, оновили шкалу цінностей, змінили піраміду потреб. Але страх не зник, він завжди поруч, ніби чекає слушного моменту, щоб вийти назовні.

Одні біжать, інші стоять, треті повертаються. Час для українців після 24-го набув окремого виміру. Ми немов з далекої планети, де година за рік. Не одразу старіють руки, спочатку старішає обличчя.

Ми навчились тихо радіти добрим новинам, непомітно ридати з сумних звісток і спокійно сприймати загрозу життю. Проте, як же хочеться сміятись і танцювати усім разом, як колись. Але нічого, ми почекаємо, адже чекати українці теж навчились.

Пережити війну неможливо, вона в’їдається, ніби іржа, поглинаючи всіх до останнього.

Пам’ятати – легко Пережити – важко Забути – неможливо.

Втрата дитини – це найбільший страх і біль кожної матері. Сьогодні українські матері щодня втрачають своїх дітей, і це не біль однієї людини, це втрата, яку кожний із нас відчуває як власну. І так щодня, понад півроку, скільки триває війна. Вже відомо як мінімум про 7 тисяч дітей з України, яких насильно вивезли в рф.

Кожен твір це частина мого щоденника війни «Портретний архів». Також це щоденник колективної пам’яті, хоч він і не стає менш особистісним від того. Відрізки днів, які ми нанизуємо, мов намисто, день за днем, створюємо ланцюг історії, який воліємо не знати, але мусимо пережити.

Немає дому, немає більше за що хвилюватись. Немає близьких, немає більше за кого хвилюватись. Не одразу зникає й людина, спочатку відмирає її душа. Людина наче крапля, однак вона ж і море. Життя одного нібито одне життя, проте його втрата це біль для усього народу. Сьогодні нам усім страшенно болить, і цьому немає виправдання.

Про тягар долі красномовно свідчать світлини з нашими бабусями. У мирний час – це усміхнені, прості, відверті старенькі, що вже давно навчилися радіти простим речам і тому, що мають. А мають вони не багато: свій куточок, який плекають, і рідну землю під ногами. Сьогодні все це в них забрала війна. Розгублені, збентежені, сумні обличчя, смиренно приймають свою долю, але ніколи не втрачають віри.

Кажуть, сьогодні немає окремо митців, письменників, поетів, акторів тощо, адже всі ми бійці одного культурного фронту. Щораз, отримуючи відгуки від іноземної спільноти щодо своєї роботи, я наново в цьому переконуюся. Хай там як не було б важко і незважаючи ні на що, з кожним днем ми стаємо на крок ближче до перемоги і нашого українського майбутнього.

Людина та її життя в умовах вимушеного переселення – це трагічна доля літніх, у яких забрали можливість дожити віку в рідних стінах. Самотні старенькі щоякнайбільше потребують руки допомоги.

Найміцніший у світі поцілунок – це той, яким зустрічають своїх дітей після тривалої розлуки війною. Нехай усі діти дочекаються своїх батьків з війни, живими і неушкодженими.

Чи можливо не дихати усі 159 днів війни? Мабуть ні, але стан заціпеніння, в якому всі опинились, невпинно робить спроби це спростувати.

Погляд, в якому поєднались острах, втома, безнадія і смиренність. Прийняття того факту, що боротьба за українську свободу це не спринт, а марафон. Для його подолання необхідно навчитись блокувати усі нормальні реакції на біль.

Сигнал повітряної тривоги попереджає про загрозу ракетного обстрілу, на який кожен навчився реагувати по-своєму. Натомість є щось, що їх об’єднує: спільне бажання захистити близьких і, схопивши рідні долоні, шукати укриття. І так щодня.

Зараз найважливіше це вистояти, триматись і зберігати віру, адже наразі населення стало основною ціллю загарбників.

Люди гинуть щодня, і не тільки на полі бою, звичайні люди, гинуть також у намаганні пристосуватися до жахливої реальності. Лікарі, які прийшли на роботу, вчителі, які проводять заняття дистанційно з дому, мами з дітьми, які вийшли на прогулянку. Гинуть сім’ями на вулицях, у громадських будівлях і у своїх квартирах. Їх вбивають уночі в своїх ліжках, уранці за сніданком і вдень, коли вони на роботі, зайшли в магазин, або йдуть вулицею. Для ракет не важливі ані час, ані місце, вони прилітають скрізь, тому що безпечного місця сьогодні в Україні немає. Уявіть на мить, що ви їдете у маршрутці, наповненій людьми, і в якийсь момент всі ці люди зникають. Усі вони загинули вчора у Вінниці, коли російська ракета влучила у громадську будівлю. Або уявіть, що ви їдете в метро, у вагоні якого повно людей, і в якийсь момент всі люди зникають. Це ті, хто загинули три дні тому в місті Часів Яр, коли в житловий будинок прилетіла російська ракета. У світовому масштабі ця цифра нічого не означає, але це втрата для країни, трагедія для міста і горе для родини, чиї близькі чи друзі загинули. Людське життя ніколи не зникає просто так, це завжди чийсь біль.

Страх має мільйони проявів, і у кожного він свій.

Чи знаєте ви як це, боротися за хліб? Хліб – це основа харчування, базисний продукт, він присутній на кожному столі і продається скрізь, його легко придбати навіть з мінімальним бюджетом. Під час ізоляції ми відчули нестачу хліба і те, як складно його дістати. В містах, які наразі окуповані, у магазинах все частіше з’являються оголошення: «Хліба вже не буде». Щоразу, коли окупанти захоплюють нову територію і щоразу, коли горять наші поля, ця фраза глухим дзвоном лунає у свідомості, попереджаючи про загрозу голоду.

Домашні тварини добре відчувають емоційний стан своїх господарів, їх поведінка відображає все, що відчуває людина.

131-й день війни це 130 і одна частина душі, розфрагментованої наче розбита тарілка, уламків, що розлетілись по підлозі. Деякі з цих фрагментів душі зникли назавжди. Ми вже ніколи не радітимемо, як раніше, не сміятимемося так відверто, не довірятимемо так просто, не товаришуватимемо так легко, і не любитимемо так спокійно…

Кожен має «свою» людину-оберіг, відносини з якою плекає, береже і цінує. Ця людина є оберегом долі і всього життя, єдиний талісман, який завжди з тобою.

Це покоління емоційно травмованих, чиє дитинство пройшло у вижитті. Сьогодні чи не кожній матері довелося тікати з України, щоб врятувати свою дитину, адже ми ще пам’ятаємо завдяки нашим батькам, що таке «діти війни».

Я обіцяю захищати, в той час як ти захищаєш мене. Це слова дітей, що вмить подорослішали, підлітків, які стали відповідальними за своїх молодших братів і сестер. Це слова тих, хто втратив дитинство, але намагається зберегти його для інших.

Кожен день починається і закінчується з відчуття страху. Огидного і підступного відчуття неспокою, що прокочується тілом знов і знов. Війна закінчиться за тиждень, місяць, рік, два, п’ять, чи не закінчиться ніколи. Страх – потворне, нікчемне відчуття, воно скрізь, ним просякнута шкіра, і ним пахне волосся. Воно у кожного в очах, назавжди, поки триває війна.

Понад п’ять мільйонів українців втратили свій дім. Позбавлені свого, вони намагаються вберегти найцінніше – своїх дітей. На їхніх обличчях відображена сама війна, що так незручно виглядає там, де люди не знають, як це, бути вимушеним переселенцем.

Кожному дається рівно стільки, скільки він може понести. У кожного свій власний хрест.

Найбільш вразливими є ті, хто найменше про це просять…

Кожна мати це стрижень сім’ї, непорушна стіна, що захищає своїх дітей. Проте вимушена міграція змусила цю стіну зрушити з місця, шукаючи нового місця, де вона могла б стати міцно. На жаль, ніде в світі такого місця не знайдеться, оскільки в Україні залишився її чоловік, рідні і близькі люди, що якорем тримають її вдома. Усе те, що дає їй сил, – в Україні, без них вона вразлива, і тому вона звідувсюди шукає шлях додому.

109 днів жаху, десятки тисяч скалічених доль, тисячі сиріт, що вже ніколи не побачать батьків. І мільйони українців, які понад 100 днів не можуть обійняти своїх дітей.

Кожен українець тепер із власного досвіду знає, що таке паралізуючий страх. Відчуття, що огортає усе тіло, підіймаючись до горла, проте не може вийти назовні через невидиму руку, яка це горло зжимає. Цей страх всеохоплюючий, він постійно перетікає по тілу, від тривожності, що увесь час тримає у напрузі, до тваринного, пов’язаного з інстинктом виживання. Але він завжди є.

У старих людей шкіра м’яка-м’яка, наче перина. Чомусь при думках про дім як безпечну просторінь з дитинства, в спогадах завжди виринає саме це відчуття. М’якості, спокою, захисту і часу, що зупинився.

Незважаючи на відстань, близька людина завжди поруч. Її обійми зігрівають навіть за тисячі кілометрів, а руки захищають. Точка, за якою смуга днів і місяців протистояння, шість місяців боротьби за свободу. Кожного дня гинуть сотні, і кожного дня сотні повстають за Україну.

Без дому, без надії на повернення, з відірваним корінням. Українська бабуся наче засохле гілля, що самотньо покинуте далеко від рідного краю.

Спокійно, коли мама поруч, коли її руки огортають, наче крила, захищаючи від жорстокості зовнішнього світу. Безпечно з мамою будь-де, чи то у підвалі, ховаючись від бомбардувань, чи на чужині, шукаючи прихисток. Мама – це дім, навіть коли дому вже немає.

Людина кричить не тоді, коли потребує допомоги, а коли її спалює зсередини. Це не крик відчаю чи безнадії, це останній прояв емоцій, що виривається назовні, перед тим як зникнути назавжди.

Війна змушує дітей стати вмить дорослими. Хоробрими ж їх робить мамин захист.

Я не знаю, як пояснити стан людини, що втратила все під час війни. Яка лишилась без дому, де прожила усе життя, землі, на якій виросла, близьких людей, можливостей і врешті-решт надії. Війна спустошує.